2.Задворний Михайло Петрович, народився в 1920 році:
„Трагедія голоду, яка розігралася в подільських селах 1933 року була прямим наслідником сталінської політики хлібозаготівель, ігнорування житейських і господарських інтересів селянства.
Я одного завжди прошу словами: Боже, не доведи.
Я був очевидцем тієї страшної трагедії. Щоб вижити, ми пішли з братом збирати равликів, рвали квасок, в колгоспі крали маленькі недостиглі яблука, кормові буряки, гичку. А які були смачні печені буряки. Я ще й досі чую їх запах. А коли в колгоспі різали коней, то м”ясо гнило, але людям його не давали, дозволяли взяти лише тельбуха (більшовики людей за собак вважали). Опухали ноги і вже, казалось, що не виживу. Але, Слава Богу, живу ще й досі”.

3.Лучкова Марія Степанівна, народилася в 1926 році:
„Як розпочався голод, то ми жили в чужій хатині, бо батька нашого розкуркулили, а хату нашу розвалили. Ми жили з мамою і сестрою в маленькій коморі, бо баба моя померла зразу. Ноги опухли, живіт теж, а нас мама рятувала. Крала з колгоспного садка маленькі яблучка (квасники), кормові буряки і з того варила борщ. В селі не можна було знайти ні кота, ні пса. Люди їли усе. А потім мама з старшою сестрою носила до Проскурова хмиз, міняла ці патички у євреїв на крупи. Отак ми виживали”.

4. Демська Марія Миколаївна, 1923 року народження:
„Я народилася у селі Яромира Городоцького району. У мене на очах померли тато і мама, чотири сестри. Я залишилась одна-однісінька. Мене забрали у Водички родичі. Тут теж було нелегко жити. Сім’я велика, всі хотять їсти. Вижила чудом. Їла гичку з буряків, гнилу корпотлю. Потім пішла на роботу в колгосп. Загортали в землю горох на засіяному полі. Але ми його більше клали в рот, аніж в землю. І в цьому гріха не було. А потім нас заставляли збирати довгоносиків. Ми й тут знаходили собі поживу. Де були поставлені для метеликів дечка, то ми їх геть пальцями вимастили.
І досі ввижаються ті страшні роки голодування”.

5. Борейко Євдокія Кіндратівна , 1917 року народження:
„Ми залишились вдвох із сестрою. Вся родина вимерла. Я пам’ятаю , що при сільській раді була створена бригада, яка з довгими металевими палицями шукали приховані продукти. Якщо знаходили зерно, конфіскували – висипали з плитки, горняти, глечика. Були випадки, коли вузлик пшона витягнули з-під голови грудної дитини. Хто мав навіть якийсь фунт зерна, то не міг ніде змолоти. А в млин на помел приймали лише тоді, коли була довідка, підписана уповноженим з району. Мололи в жорнах. Тоді згори прийшло розпорядження - знищити жорна. Створили спеціальну бригаду, котра била жорновий камінь.
Люди ходили попухлі, нічого не могли робити. Варили і їли лободу, пекли пампушки з гречаної полови.
А на цвинтарях валялися не поховані трупи”.

с.Лісові Гринівці

5.Мацюк Анастасія Степанівна, 1926 року народження.:
„В нас була велика сім’я – батько, мати і шестеро дітей. Важко згадувати, бо дуже був важкий час. До цих пір не знаю, як ми зуміли вижити. Правда, не всім. Найболючішим спогадом залишився день, коли померла мама. Померла сидячи, коли тримала на руках і кормила наймолодшу сестричку. Маленька Докійка ссала материнське молоко із мертвої мами. Хоронила маму найстарша сестра Дарина, бо батько теж був дуже хворим”.

6.Бурмистрової Марії Василівни, 1926 року народження:
„На той час у нас була не дуже велика сім» я: батько, мати, я та двоє братів – Михайло та Дмитро. Коли настав 1933 рік, дуже важко прийшлося всім і старим, і малим. Їсти хотілося постійно. Та найважче прийшлося зимою. Разом із братами ходили по полях шукати картоплю. Хоч вона була мерзлою, але ми тішилися кожній знайденій картоплині. Несли додому та й ховали, бо старші переймуть і заберуть. Навесні ходили до лісу по квасець. А потім стало легше – почала давати молоко молоденька корівка.
А в сусіда Будного М. Померло семеро дітей”.

7. Колінчук Марії Іванівни, 1916 року народження:
„Жили ми всією сім’єю у с.Студениця, на березі річки Дністер. Може і живі зосталися, що річка була близенько. Як почалася колективізація, то всіх змушували записуватися до колгоспу. Та майже всі відказувалися, хоч обіцяли райське життя. Кожна сім”я мала своє поле, де випасати корів, овець, мали своїх коней. Щоб примусити людей працювати в колгоспі, почали забирати все, що було придбано господарями за багато років. Пачався страшний голод. Люди вимирали сім”ями. Щоб якось вижити, не дати опухнути з голоду і не померти, мама варила гнилу бараболю, шукали шавлю. Та найбільше спасала річка. Ловили рибу, збирали молюски. Пам”ятаю, як біля нашої хати йшли чоловіки з лопатами. Ми з братом слідом за ними. Прийшли на поле і бачимо, що мужики шукають мишачі нори і знаходять кубла з зерном. Швиденько розказали батькові і давай самим рити ту землю. Знайдене зерно мили і мама щось варила з нього. Дуже бідували”.

8.Коваль Євдокії Захарівни, нині покійної, згадувала дочка – Коваль Марія Мефодіївна:
„Прийшла за невістку в цю хату у 1932 році, а там лежить хвора свекруха, Коваль Марія. Дочку назвали Марією в честь неї. Чоловік, Коваль Мефодій Григорович, працював у млині. То коли почався голод, то він все приносив із млина висівок, бо якби спіймали з жменю муки, то стільки б ми його і бачили. Свекруха опухла, тому що того, що приносив чоловік, не хватало. З нами ще жили чоловіків молодший брат Дмитро і сестра Ганна. Ми і ростили їх, і одружували. Свекруха так і не поправилась. У 1933 році померла. Дуже, бідна, хотіла жити. Як вже померла, то під матрацом знайшли засохлі, зацвілі сухарики. Все відкладала на потім”.

9.Вільчинської Ганни Михайлівни, 1920 року народження:
„Наша сім”я складалася із п”яти чоловік – батька, матері, сестри Анастасії, 1922 р.н., сестри Олександри, 1929 р.н. (нині покійної), і мене, Ганни, 1920 р.н.
До колективізації жили як всі люди. Працювали батьки на своєму полі. Хоч великих статків не мали, але і не бідували. Та коли почали силою заганяти людей до колгоспу, то життя не стало. Пам”ятаю, приходить до хати мама, поговорила щось зі батьком і давай ховати все під стріху, закопували на городі, заривали в солому. Прийшли чужі люди і почали забирати все підряд. Ми, малі, ховали кусочки хліба, квасолю, горох під одежу, але нас всіх трясли, як дерева. Залишилася тільки кукурудза, яку мама заховала на городі в сніпок. Тішилася і тим. Мама поділилася своєю радістю із сусідкою і через день приходять знову і прямо до того місця, де була схована та кукурудза. Забрали все до решти. Із тієї злості, що ми щось приховали, розібрали клуню, хлів. Батько балка із хліва закинув на город, так і його забрали.
Вижили завдяки тому, що у сусідньому селі люди мали картоплю. То батьки віддавали все, що залишилося, в обмін на цю картоплю, щоб протриматися до весни. А потім вже були ягоди, а ми жили біля самого лісу, лобода. Та дякували все ще двоюрідній сестрі батьковій, у якої була корова і вона приносила деколи молока, бо і у самої була велика сім’я. Так і вижили”.

с.Андійківці

10.СірожкоГанна Максимівна, 1918 року народження:
„У 1933 році, - пригадує Ганна Максимівна – мені було 15 років. Добре пам”ятаю той важкий рік. Наших батьків перед цим розкуркулили, вигнали їх із шістьма дітьми із власної хати. У сім”ї, крім мене, було троє братів і дві сестри. Їсти не було що, ходили в поле, збирали дикий щавель, і з нього варили борщ.
Коли почалися жнива, ходили збирати колоски, потім їх терли. Борошно було грубим, так як зерно розтирали на камінні, бо жорна забрали місцеві активісти. З того борошна мама пекла „підпалки”. Цей хліб був для мене найдорожчим. Батьки того хліба давали небагато. Пам”ятаю, як одного разу батьки пішли в поле, а сестрі Наді наказали, щоб вона хліба більше не їла, тому що їй стане зле. Сестра не послухала, поїла того хліба і до ранку померла. Така сама доля спіткала і мого брата Петра. Він теж незабаром помер.
Жертвою голоду у нашому селі став також Смоляк Сидір, вже не пам’ятаю як його по-батькові. Жив на місці сучасного господарства Бач маги Марії Сидорівни”.

11. Басмага Ганна Дем’янівна, 1927 року народження:
„Батько, Домін Дем”Ян Антонович, працював у місцевому господарстві на різних роботах. Мати, Домін Мар”яна Вікентіївна, працювала у ланці.
У 1933 році мені було 6 років – пригадує Ганна Дем’янівна. Добре пам”ятаю той жахливий час. Крім мене, у сім”ї було ще двоє хлопців – Іван і Йосип. Пригадую, як місцеві організатори колгоспу забрали у нас єдину корову. Ми дуже плакали і довго бігли за тією коровою.
Їли все, що тільки можна було їсти. Полегшення настало тоді, коли з”явилися колоски. Зерно розтирали на камені, і з того грубого борошна мама пекла так звані „пляцки”. Жорен у нас не було, їх також забрали організатори колгоспу.
Пригадую, що жертвою голоду став колгоспний охоронець, наш сусід Орловський Іван. Об’їжджаючи поле, він наївся гороху, так там на полі і помер. Біля нього стояв його кінь.
Чула, що в інших селах дуже багато людей повмирало від голоду. Наших людей врятувало те, що багато хто з них працював на заготбазі, що була на станції Скібнево. Том робітникам давали трохи зерна. І це багатьох врятувало від голодної смерті”.

12.Козира Юзефа Антонівна, 1917 року народження:
„Батько, Плюх Антон, загинув в роки Першої Світової війни 1914-1918 р.р.
Мати, Плюх Анеля, померла після революції.
У мене в сім”ї були сестри Броніслава, Софія, брати Йосип, Антон, Мар’ян. Всі вони пережили голод 1932-1933 років. Мене взяли на виховання дядько і тітка татової сестри, вони жили заможніше ніж ми.
Пам”ятаю, що людям було дуже важко.
Жертвами голодомору стали Калан Петро Михайлович і його сини Антон і Петро Петровичі. Я була у них на похоронах”.

13. Хопта Анеля Войтківна, 1919 року народження:
„Батько, Хопта Войтко Іванович, працював у 1932-1933 р.р. комірником у місцевому колгоспі
Мати, Хопта Доміна Іванівна, працювала в ланці.
Коли був голод, мені було 14 років. Люди в селі дуже бідували, але наша сім”я цього не відчувала. Батько приносив щось із роботи для нас, допомагав ще й іншим людям.
В кінці зими 1937 року батько був репресований, відтоді ми його не бачили”.
с.Печеськи

14. Вербова Ганна Захарівна, 1920 року народження:
„Мені було 13 років, я жила з сім”єю в с.Печеськи. Для ви качки хліба і негайної організації колгоспу в село приїхав уповноважений (забула його прізвище). У сільській раді створили бригади, які з довгими металевими штирями шукали зерно. Висипали і забирали все з глечика, горнятка. Були випадки, коли витягали вузлик проса з – під голови грудної дитини.
У сільраду вдень і вночі викликали людей, щоб записуватися в колгосп. З району приходила рознарядка на висилку розкуркулених. Хоч у Печеськах не було куркулів, але план є план, його треба виконувати. Тоді дивились, в кого кращі коні, краща хата, того й вважали куркулем і висилали з села.
Страшний голод був в селі. Я ходила в сусіднє село Аркадіївні, там були кагати з картоплею. Я збирала там погнилу картоплю і тікала, бо і за цю гниль били, лякали рушницями.
На цвинтарі валялися не поховані люди, бо не було сили викопати яму. Батьки божеволіли від крику і стогону своїх дітей.
І зараз перед моїми очима попухлі люди з оберемками бур”янцю, на який дивилися з надією – протягнути б ще один день.
Запустілі двори, біля яких – ні господарів, ні худоби.
Не дай, Боже, повторитися цьому”.

15.Панчук Гана Михайлівна, 1916 року народження:
„Неможливо без болю і серця описати горе нашого села у 1933 році. Це один жах.
Ще восени 1932 року забрали в усіх жителів села до крихти все зерно. Починаючи з лютого-березня 1933 року в людей закінчилась картопля, буряки, кваснина. Хто мав корову, то ще якось виживав, трохи тримався на молоці. Для людей в селі розпочався страшний голод. Їли все, що потрапляло до рук: гречану полову, змішаною із зеленою лободою, кропивою, збирали по полях гнилу картоплю, перемерзлу за зиму, сушили її і робили борошно, з якого варили щось подібне до їжі. Їли різну зелень, листя липи, дикий мак. Збирали в гніздах воронячі яйця і навіть малих воронят.
А в основному люди паслись як худоба. Ходили опухлі, нервові. Дорослі, як могли, робили в колгоспі, бо їм там давали по черпаку баланди. Помирали, ходячи повзаючи, або лежачи на постеленій соломі у хаті. Всі, хто міг рухатися шукали їжу.
Одного разу ми бачили таку страшну пригоду з конем. Тоді і люди, і коні ходили по селу худі, наче висушені, ребра зверху, хребет – наче пилка. І ось такий кінь упав посеред вулиці і здихав. Тут на нього кинулися із сокирами люди. Хтось відрубав ногу, хтось голову, хтось забрав бебехи. Налетіла зграя воронів. Ворони тягнули дохлятину від людей, люди – від воронів.
Люди ходили страшні, озвірілі. Пухли ноги, руки, живіт, обличчя, лопала шкіра, текло.
Вимирали цілі сім”ї. Їх возили, наче дрова. Ніхто не оплакував, не виряджав в останню путь, ніхто не прощався. Над могилами не було кому стояти. Привіз син матір хоронити, розхристану, розпатлану, в чорній сорочці. Замотав у ряднину, викопав ямку в коліна і посадив наче курку, потім засипав.
Коли починали дозрівати пшениця і жито, люди кидалися до колосків. Але там їх чекали батоги „активістів”, сторожів, яким спеціально давали коней і зробило у полі вишку, щоб спостерігати, чи не „крадуть” колгоспне зерно. Зморені голодом люди вкрай виснажились. З’ївши свіжого, ще не зовсім стиглого зерна, помирали.
Ось такий був страшний голод”.

с.Розсоша

16.Дзядик Зінаїда Леонтіївна, 1917 року народження:
„В 1931 р. я закінчила школу. Потім пішла вчитися на семимісячні курси вчителів. В 1932 р. закінчила курси і повернулася додому. Але згодом мені прийшла бумажка із сільської ради, де повідомлялося, що коли я зречуся від своїх батьків, то одержу роботу, а якщо ні, то роботи їй не отримати. Я розповіла про все батькові і він відповів: „Зрікайся мене, я тебе виховав, доглянув, вивчив, а ти мене зречись”. Після таких слів я звісно відмовилася від тієї роботи і пішла працювати в колгосп.
У 1933 р. почався голодомор. Багато людей вмирало з голоду. Але під час цього голодомору був добрий урожай пшениці, але це зерно вивозили і топили в ставках. Одного разу люди, які працювали на полі, проходивши біля ставка побачили, що в ньому плаває зерно, а їсти людям було нічого. Цей голодомор тривав два м’ятежні роки. В ці роки ходили по хатах активісти і забирали в людей останні зерна пшениці, крупи, крихти хліба, забирали і корову. Забирали все до останнього, все, що люди тримали, щоб прогодувати своїх дітей, свою сім’ю. Люди ходили по полях збирали гнилу картоплю, буряки. Їли навіть різну зелень. Одного разу, коли я давала курам їсти, прийшов на подвір’я один чоловік, відігнав курей і почав їсти те зерно. Згодом прийшли до мене додому активісти і почали рубати пороги, столи та стільці, так шукали заховане зерно. А коли знаходили, то забирали все, забрали в нас і корову, якою ми рятувалися. Невдовзі заарештували мого батька, але незабаром його перевили в лікарню, де він помер”.

17.Мельник Любов Григорівна, 1922 року народження:
„У нас в сім’ї було сім душ. Ми назбираємо лободи по трішки молока і так їли. Одного дня Володя приніс хліба і послав мене до мами в поле віднести їй поїсти. Я йду по дорозі і так хочу кусочок з’їсти, але все таки принесла бабі вона з’їла трішки, а то принесла додому. Люди її лободу, листя з липи, із різних трав варили борщ. Навесні збирали гнилу бараболю, терли її в макітрі і з цього крохмалю жарили млинці. Один чоловік ходив до річки ловив жаб і їв їх. Всі трави, які були, збирали і їли. Багато людей „крали” колоски з поля, щоб хоч трішки щось поїсти. Дуже велика кількість людей вимирала цілими сім’ями всі до одного. Було дуже страшно, не дай Боже, щоб це знову повторилося. Добре запам’яталось, коли один дідок зайшов у комору із діжки де був сирий буряк почав їсти, він був дуже страшний, брудний, нещасний, худий, то ми насилу його відігнали від тієї діжки. Зараз навіть кури не хочуть їсти буряк, а тоді ми квасили буряки, ну їх багато не було. В колгоспі давали гречану мушку і давали по кварті лише тому, хто ходив на роботу”.

18.Очевидець: Данькова Надія Іванівна, 1928 року народження, проживає в с.Лехнівка.

Голодомор 1932-1933 - був штучний, тобто влада зробила це, щоб покарати село через колгоспи. Під час голоду в людей забирали усе, що могли. Людей називали куркулями і забирали усе майно і навіть забирали хату і виганяли з неї. Багато людей жило з надією на краще. З весни 1932р., люди, щоб вижити вставляли в березу трубки і пили сік і так виживали. Весною також збирали щавій (кінський) і варили з нього суп. Поки не було лободи, а потім і з нього варили суп. В людей забирали зерно не лишали навіть на посіви і відправляли те зерно до складів. Склади були забиті, а біля них велика охорона. Люди пухли від голоду. В них пухли руки, ноги, животи. В одних здохло порося, а до них прийшла кума і взнала де його закопали. Вона викопала його і з'їла, що їм допомогло вижити. В ночі люди приходили на поля городи і брали там все те, що можна було вкрасти для дітей і для самих себе. Було і таке, що виловлювали котів, собак. В деяких селах і містах де був важчий голод батьки їли своїх дітей. Мертвих людей забирали і викидали в рови де їх тракторами просто засипали і не ставили хреста, ні кола. Голод приніс багато бід та страждань.

19. Буянська Євгена Мифодіївна 1923 року народження:
„У 1933р. люди тяжко голодували бо не було що їсти, вони пухли і вмирали. Коли люди ходили на роботу щоб заробити кусочок хліба, але було і таке , що йшли сильні дощі і люди залишалися вдома і не мали що їсти вони пухли і вмирали від голоду. Люди вмирали де їх застане смерть хто вмирав вдома, а були й такі випадки коли вмирали на полі. Дуже часто діти залишалися без батьків, тому що вони перш за все годували своїх дітей, а вже потім їли те, що залишалося. Мама розповідала, що чуть не померла з голоду. Йшли дощі, мама не ходила на роботу і ми не мали, що їсти. Пішла мама до заможних селян купити молока, вони їй відмовили, сказали, що відігріли на кисле молоко, вона попросила їх кислого молока, але їй відмовили. Мама йшла додому і плакала, що її дитина просить їсти, а вона не має, що їй дати. Сусід віддав її свій кусок хліба. Звичайно були і випадки людоїдства. Був і такий випадок, коли ми прийшли до сусідів і побачили як у них із казанка виглядали дитячі ніжки
А коли прийшла весна і з'явилися рослини, як кропива і лобода, люди варили собі з них юшку (з води і кропиви або лободи). Ще люди ходили на поля і збирали картоплю, яка залишилася з минулого року, терли і робили собі млинці. Але були і такі люди які їли своїх дітей. Бабуся розповідала, що вона з сусідкою йшли в ліс по патики. Коли вони прийшли в ліс сусідка каже : «Лісавешко (так звали бабусю) я так хочу їсти, що тебе зараз з’їла » . Бабуся дуже злякалась. В селі не було ні котів ні собак люди поїли все. Батько теж чуть не помер від голоду, але його врятували сусіди. Отаке було життя.”
20.Міль Олександра Теронівна, 1927року народження:
„Було дуже важко жити в роки голоду. У 1933р. від голоду помер мій батько. Мама залишилася сама з нами чотирма (нас було 4 дівчинки). Я була наймолодшою і тому не дуже добре все пам'ятаю. Але запам'яталось те, як збирали лободу та кропиву, а потім їли її розбавлену у гарячій воді. Інколи бувало таке, що мати після зими ходила на поля і підбирала перемерзлу гнилу картоплю і потім по трішки добавляла в юшку. Люди від голоду пухли. По селі їздила підвода та збирала мертві тіла, А потім їх всіх викидали в одну яму і засипали. Було й таке, що споживали всякі комашки, жучки жабів , звичайно домашніх тварин не було, ому що їх всіх поїли. Якось мати принесла шматочок хліба і молока, хоча був голод, але ми із сестрами поділили їжу порівну, а потім жадібно з'їли по кутках. Звичайно молоко було не наше, тому що корову у нас відібрали під час здачі у 1932р. Мати моя важко працювала, і зі всіх сил намагалася вберегти нас від смерті”.
21.Поплавська Євгенія Михайлівна 1924 року народження:
„Мені було 9 років, не було що їсти. Кожна людина хотіла їсти. Люди не хотіли йти у колгоспи, через це, держава забирала все, що було їстівним. У сім'ї нас було дев'ять чоловік. Ми б також не врятувалися, якби не наша корівка" Зіронька ". Всі рятувалися хто чим міг: хто гнилою картоплею, хто гнилими яблуками... Якщо сім'я заховала хоча б жмінку зерна - забирали. Били стіни, перекопували подвір'я- знаходили ,забирали, нічого не залишали. Врожай був великим, він міг цілком забезпечити селянство харчами, але Сталін наказав знищити все ”.

22. Матус Анастасія Іванівна:
„У часи голодомору життя було нестерпним. Люди трималися за життя як могли, траплялися випадки мародерства, люди з”їдали собак, котів, шурів та інших тварин.
Я вижила завдяки тому, що у сім”ї була корова. Нас у сім”ї було п”ятеро – я, батько, мати, брат і сестра, і ми усі вижили завдяки корові. Захід України менше потерпав від Сталінської руки, найбільше дісталося центральній і східній Україні. Нажаль на сході у Донбасі жили мої тітки Марта і Катерина. У тітки Катерини було шестеро дітей, але через муки, які їм надав Сталін голодом, вижило лише троє. Тітка Марта теж покинула цей світ через голод”.

23. Ільчишина Людмила Леонтіївна, 1922 року народження с.Нижні Вовківці:
„У 1932 році не було хліба, то був голод, багато людей помирало. Люди гинули. Люди йшли по вулиці і падали, від голоду вмирали. Влада гнала горілку і продавала її, і ще вони із браги робили ліпьошки, та й продавали. Люди купували ті ліпьошки і їли їх. Коли вони їх їли то напухали та вмирали.
У 1933 році ще була голодовка.
Коли люди робили в колгоспі, то вони збирали картоплю і їли її. Хто мав гроші то купував хліб, а хліб був дуже дорогим. Котрі були в колгоспі то їм ще видавали трішки зерна. Раніше вважали, що люди котрі заможні то вони мали корову, курку, коня і солом’яну хату, то в таких людей відбирали все, що вони мали і відсилали на сівалку.
В 1933 році був дуже голод. І наприкінці 1937 року був знов голод і після війни.”

с.Пашківці

24. Із спогадів Борейчук Парасковії Семенівни (Буздиган), 1920 року народження:
„В 1933 році урожай в селі був гарний. Пам’ятаю, як тато приніс торбинку пшениці і сказав мамі: „Олянко, діти будуть ситі, адже снопів чимало нажали!”. Але на другий день було все забрано. Мама, взявши семирічного сина Васю, пішла на поле назбирати загублених колосків, та двоє зі зброєю забрали її як злодійку. Вася прийшов додому плачучи, мама ж прийшла на другий день. Ми, як і всі жителі села, дуже хотіли їсти. Мама - Палажка Прокопівна, лежала на ліжку і питала, чи скоро вишні поспіють. А син Іван поліз на дерево, зірвав напівстиглу вишню, приніс мамі, а вона померла.

25. Із спогадів Гаврилюк Тетяни Василівни, 1919 року народження:
„1933 рік згадую зі слізьми на очах... Люди падали як мухи. Їли бур’ян, варили лободу. Пам’ятаю, як брат Міша прийшов з ясел і каже :”Ой тату, я буду помирати!”. Ліг, заснув і вже ніколи не проснувся.
З моєї родини в 1933 році померли: мама – Ярова Наталія, сестри – Марія та Параска, брат Михайло, тітка – Виговська Домініка.”

26. Із спогадів Будзигана Петра Якимовича, 1922 року народження:
„В 1933 році мені було 12 років. Восени (1932 р.) прийшли з сільської ради і забрали коні, воза, плуга, все зерно. Забрали все, тільки стіни лишилися. Щоправда в льох не ходили. Тому, яка була городина, то з горем вистачило до весни.
У 1933 році помирають від голоду батьки – Буздиган Яким і Буздиган Ольга. Залишились ми з 9-річною сестрою, Марійкою. Нас забрали у патронат, але я там був лише два дні, не хотілося, щоб когось поселили в нашу хату. Тоді б ми залишились без домівки.
Я пішов у колгосп пасти свині. Вдень для колгоспників давали баланду, а решту дня їв, що приходилося, наприклад, цвіт акації, листя лободи. Ось так і вижив.”

с.Кудринці

27. Із спогадів Бідюк Франі Войтківни, 1921 року народження:
„У батьків було 10 гектарів землі, було 3 корови, 3 коня, молотарка, пасіка із 15-ти вуликів, плуги, віз та віялка. Важкою працею декількох поколінь було нажите те добро. Батьки обробляли землю, збирали врожай і продавали державі, частину залишали собі, щоб прогодувати себе та дітей. Але під час колективізації у 1929 році забрали у батьків все, не тільки землю, реманент, зерно, але й вигнали із хати всю сімю, вивезли у 1930 році у листопаді місяці на поле між Кудринцями і Немиченцями і залишили серед поля. Сім’я повернулась у село, деякий час проживали у чужих людей, а згодом батька, маму, чотирирічного брата та півторарічну сестру і мене (було мені 9 років), вислали за Урал на каторжні роботи. Там батька розстріляли, як ворога народу, а мама з нами малими, так як і багато інших нещасних, почали тікати з чужини, добиратися додому. Довгою була та дорога. Терпіли голод і холод, знущання. Більшість людей, які поверталися до рідного додому вже ніколи не побачили своєї батьківщини, загинули від холоду і голоду. Ми з мамою добралися у село, жити не було де. Жили у чужих сім’ях, їсти не було. В одній хаті жило 3 сім’ї – 15 чоловік.
Голод для мене почався ще з 1929 року. Але попереду було ще страшніше. У 1932 році померла сестра, потім мама. Першим від голоду у селі помер Прийма Казимір Михайлович, його могила започаткувала новий цвинтар.
У сім’ї Римаря Анатолія Федоровича померло 5 душ: прадід, прабаба, дід, баба, тітка. (Михайло, Григорій, Антоніна, Марійка, Мотря).
У сім’ї Будника Йосипа Казимировича, сьогодні теж покійного, померли мати Будник Юзефа, батько Будник Казимир, сестри Агнішка та Антоніна. На зустрічі з учнями
В Біди Антона Івановича померло дві сестри, у Собко Марії помер батько і двоє його дітей. У Іванова Володимира дід Чехіра Сергій і два його сини. У сімї Польця Войтка – 4 душі: Полець Ганна, Полець Поліна, Полець Ядвіга. У родині Матвійчик Ганни помер батько і троє його дітей.
В сімї Величко Франка Йосиповича помер дід Величко Казимір Мар’янович та його син Микола, вони померли у полі.
У родині Псічника Войтка помер син Броніслав і дружина. Глибоко запали у пам’ять ті страшні роки.

28. Із спогадів Туза Миколи Павловича, Ткачука Анатолія Дем’яновича, Гури Любові:
„Голодомор робила держава, уряд, а самі люди не хотіли до колгоспів іти, от у них забирали все.
Під час голоду 1932-1933 років одна сімя відкопала дохлого коня і їли те м’ясо, щоб врятуватися від голоду. Багато людей із села під час голоду їздили на Буковину, привозили звідти кукурудзу, таким чином рятувалися від голоду. Діти постійно хотіли і просили їсти. А по хатах нишпорили активісти, забирали зерно, навіть те, що стояло у горщиках на печі.

с.Аркадіївці

29. Із спогадів Божок Ольги Леонтіївни, 1929 року народження:
„Нас було четверо у мами. Батько помер у 1930-му. Не попухли з голоду, бо була корівка. На ніч забирали її до хати. В той час корови крали. Нашморгаємо насіння з лободи чи кропиви – мама й кашки зварять. А ще любили „лопуцьки” їсти. Це кущі такі, тепер я їх не бачу, щоб росли. Бувало до колгоспної кухні притягнуть зрізану деревину, щоб у плиті топити, а ми вже тут, як тут. За мить і листочка на ній не залишиться. Особливо смачними були листочки з берези.
Колгоспникам обід в поле вивозили – варені буряки. Так верчусь біля них – хтось – таки і дасть шматочок буряка. Тепер ніяка цукерка такою смачною не здається, як тоді той буряк був. А як виглядали маму з поля! Вони ж приносили щодня 100 грам хліба, а нас четверо. Розділять мама той хлібець між нами – я його з годину лижу, щоб смак довше відчувати.
В сусідстві у нас був чоловік. Він мав кілька мішків картоплі. Прийшов до нас та й просить маму: „Сховайте мою картопельку в себе. До вас не прийдуть трусити – батько ж був головою колгоспу – у мене заберуть”. Забрали і у нас. Не тільки сусідову, а й нашу. Знаю була сім’я в селі, де вимерли всі до одного. А як прізвища – не пам’ятаю. Були й такі що своїх членів родини морили голодом, аби самим вижити. І корову мали, а молочко на базар відносили. Просить чоловік у жінки кружечку молока, а та воду забілить молоком та й подасть. Гріха не боялась. Помер він від голодної смерті.”

30. Із спогадів Несмілої Ольги Олександрівни, 1932 року народження:
„Малою я ще тоді була. Про ті роки знаю із маминих розповідей. В нашому селі не мерли так люди, як в Ходаківцях, Тиранів ці. Пухли дуже. Було йде людина, товста така, пройде – мокрий слід за собою залише – тухлятина стікає. Допомагали один одному. Хто багатший, в кого тато, мама були, щось-таки принесуть з колгоспу – таким трошки легше було.
Сусідка була у нас. Чоловік десь загинув. Жила сама. Навіть затопити чим не мала. Пропалить соломкою в печі – швидко влізе в ню – так, біднячка, зігрівалася. Носила бабуня моя їй, що самим бог послав із їжі. Померла все-одно.

31. Із спогадів Морозової Марії Іванівни, 1927 року народження:
„Я думала, що ніколи хліба не наїмся. Жахи мені ще й досі сняться. Мені було 6 років, а братові – 14. Чорна біда поселилась в хаті: ні запалити, ні зварити. Мама лежать на одному тапчані, тато – на другому. Ноги, ніби валянки, животи великі – попухли від голоду. Щодня приходила з горням молока сусідка. Всім по квартині розділить. Мама марила з голоду і просила не давати татові. Брат в полі працював. Там їм буряки варені давали. А я павликів-равликів збирала. Принесу мамі, а вони стогнуть і їсти їх не можуть. А коли люди городи посадили, ходила картопельку вишпортувала з ямок. Гонили мене. А я їстоньки хотіла. Батьки померли одного дня. Нас із братом забрали до притулку. Там було багато таких сиріт, як ми. Це нас і врятувало від голодної смерті.”

32. Із спогадів Яцишиної Ольги Тимофіївни, 1928 року народження:
„Ніколи не забуду цього. Картоплину чи дві мама покришать, лободи вкинуть і зварять супчик такий. Хочте їжте за один раз, хочте – за два, але на цілий день. Самі на роботу йдуть. А на току горох в мішках волочили. Можна було їсти той горох по-троху. От вони кілька тих горошин ніби в рот кладуть, а самі за пазуху, потай, щоб ніхто не побачив. А у вечері додому принесли, щоб у юшку кілька горошин кидати – пахнути ж буде. Побачили. Прийшли ж свої. Стали шукати кругом – знайшли дві жменьки гороху і забрали. Мама руки цілують, на колінах повзають, просять щоб залишили – забрали.”

33. Із спогадів Божок Фросини Гнатівни, 1906 року народження:
„Це почалося в грудні 1929 року. На зборах незаможників поставлено питання про організацію колгоспу. Ініціатори: Наумов П., Лисий Л., Власов О. До 1 січня 1930 року в колгосп вступило 60 господарств. В січні було обрано перше правління колгоспу. Проскурівський райвиконком затвердив організацію артілі ім..Петровського. Перший голова – Лисий Леонтій Омелянович. В березні 1930 року в село приїхав 25-тисячник, робітник із ст..Дебальцеве – Алексєєв, член ВКП(б). Під його керівництвом була створена партійна група, що розпочала боротьбу за розширення колгоспу. В ході колективізації використовувались залякування, арешти, розкуркулення господарств, що не бажали вступати до колгоспу. Це викликало супротив селян, однак повстання, яке було в сусідніх Печеськах, не було. До лютого 1931 року з „куркулями” в селі було покінчено.
Бригади активістів „трусили горшки” у кожній садибі. Люди почали вмирати з голоду. Опухали ноги, набрякали обличчя. Харчувалися листям, травою. Хто мав золото, срібло, збережені ще з царських часів, міняли на мізерні порції хліба та крупи в проскурівському торг сині. Скільки вимерло жителів ніхто й не пам’ятає.
Мій брат, Божок Іван Миколайович, весь час намагався здобути для нас їжу. Тоді вже достиг горох. Крадькома добрався до поля. Встиг вирвати лише один стручок. Де не візьмись член екзекуційної бригади. Нагайка зміюкою в’їлась в дитяче тільце. До самої хати гнав нелюд дитину, лупцюючи нагайкою. І за що? За кілька горошин. Таке неможливо забути...”

34. Федоришина Ганна Гнатівна, 1936 року народження, проживала і померла в Канаді. Розповідала при зустрічах з рідними в с.Аркадіївці:
„Ці спогади – болюча рана на серці, не залікується нічим і ніколи. Був у мене дідусь – Добродій Григорій. Переживав голод тим, що мав горнятко пшона. Беріг його, ховав, як міг. Хтось повідомив про це. Прийшли місцеві активісти і в печі у діда знайшли та й забрали. Дідусь згодом опух і скоро помер. Те пшоно його б врятувало.”

с.Доброгорща

35. Із спогадів Лошатецького Олександра Денисовича, 1928 року народження:
„Важкі то були роки. Я ще малий був, але дещо пам’ятаю. Завжди дуже хотілося їсти. В нас була корова. Батько Дениско зберіг трошки муки, то мати варили з лободи „печіс” і добавляли цю муку. А ще сушили з картоплі лушпиння, потім терли на муку, а з тієї муки пекли перепілки. Коли батьки йшли на роботу, то давали дітям таку перепілку, але казали їсти коли буде полудень. А коли вечері приходили з роботи, то готували „затірку” з перетертої лободи і добавляли склянку молока. Батьки мали невелику ділянку землі і на ній садили лушпиння з картоплі, засівали зерном, якщо вдавалося зберегти до весни.
Але не всім так жилося. Були сім’ї де навіть того не було. Люди пухли з голоду. Ходили просити до заможніших, але ті не поспішали ділитися. Одні з жадібності, інші з страху, що прийдуть активісти і відберуть останнє. Особливо часто помирали маленькі діти, бо у них був ще слабкий організм, а у матерів пропадало молоко і вони не мали чим їх годувати. Навесні люди паслись як худоба – це був єдиний порятунок від страшного голоду...”

36. Із спогадів Качур Ольги Василівни, 1921 року народження:
„1933 рік був страшний, голодний. Весняне сонце сходило над схолоднілими за зиму полями і не впізнавало землю. На українській землі поширювався страшний голод...
Неподалік від нашого будинку жив пан на ім’я Йосип Голинський. У 1928 році, коли у нас почалась колективізація, все майно, що знаходилося в маєтку і на господарстві, конфіскували. Залишили йому лише трішки хліба та голі стіни оселі. Дружина пана з дітьми покинула його і поїхала жити на батьківщину в село Балакири. Люди знали і поважали пана, а тому коли настав голод, намагались допомогти йому хто чим міг. Але настав такий час, що не кожен сам зміг би себе прогодувати. Можливо в когось і був якийсь хліб, та і його забирали та змушували людей іти в колгосп. По різному рятували своє життя селяни: збирали влітку бур’яни, коріння, ягоди, гриби, а взимку шукали мерзлу картоплю, варили кору дерев. Інколи, щоб не померти з голоду, ловили собак, вбивали їх і з’їдали.
У кого ще була корова, той не так відбував голод. На обличчях людей і натяку не було на усмішку, вулицями вешталися похмурі, зажурені, чорні тіні. На кожному обличчі голод залишив свій страшний відбиток. Люди йшли по вулиці, падали і тут же помирали. Інколи в один день було по кілька померлих. Так жахливо закінчилось і життя пана Голинського. Одного такого голодного дня він ішов вулицею села, виснажений щоденним голодом, дійшов до школи, звернув на узбіччя, впав і заснув вічним сном. Всі, хто тільки ще тримався на ногах, прийшли хоронити пана...
Страшні були дні, але пам’ять ще береже згадку про них, серце не покидають спомини про померлих.”

37. Із спогадів Пукас Євгенії Дмитрівни, 1925 року народження:
„Страшне горе на Україну прийшло зимою. Кожна сімя на протязі літа старалась зробити запаси зерна, картоплі, проса, квасолі, кукурудзи. Але страшне незнайоме слово „колективізація” не обминуло і наше село. Активісти, а так називали тих людей, які зганяли людей у колгоспи і забирали останнє, вночі стукали в людські оселі і вимагали здавати зерно. Так однієї ночі вони постукали у вікно батькової хати. Вимагали грошей, зерна, хліба. А коли батько нічого не дав, бо нічого не було, вони обшукали подвір’я, а потім розібрали стодолу, зруйнували стіни. Дуже важко бідували ми, але життя у нашій хаті ще якось жевріло..., а ось іншим доводилось зовсім нестерпно. З одного села прийшов до нас маленький хлопчик і попросив їсти. Мати варила борщ, в ньому не було навіть картоплі, лише вода і бур’ян. Батько важко захворів, не міг працювати. Другого дня хлопчик знову прийшов. Він сидів на землі і щось жадібно їв. Моя мати підійшла, щоб подивитись, що він їсть – дитина глодала шматочки дерева. Мамі стало дуже шкода дитини і вона дала йому окрайчик хліба, хоча своїх дітей не було чим годувати.
Пройшов деякий час, але хлопчик більше не приходив. Лише згодом ми дізналися, що той хлопчик помер від голоду.
Всі люди, які жили в роки голодомору, згадують їх з жахом і болем, вони завжди плачуть і бояться, щоб таке страхіття більше не повторилось...”

38. Із спогадів Пукас Андрія Семеновича, 1926 року народження:
„Нас в сім’ї було семеро: батько – Семен Олексійович, 1875 року народження, мати – Євдокія Іванівна, 1881 року народження, старший брат Мусій 1919 року народження, який пізніше, під час Великої Вітчизняної війни загинув під Сталінградом, я і три сестри: Маріка 1907 року народження, Марфа 1912 року народження, Домка 1915 року народження. Для нашої родини це були страшні часи.
Мого батька місцева влада визнала куркулем. Батько був працьовитою людиною. В нас була непогана хата, хлів, стодола, кінь, корова.
Коли почалася колективізація, мій батько відмовився вступити до колгоспу. З цього часу почалися наші біди: спочатку активісти забрали коня, корову, розібрали стодолу, залишили тільки хлів і хату. Пізніше нас „розпродували” – винесли з хати скриню, подушки, перини та інше збіжжя, але батько все одно не погодився вступити до колгоспу. В 1933 році, щоб пішли в колгосп, нас вигнали з хати. Такі сім’ї, як наша поселяли по дві-три сім’ї в одну хату. Так ми і жили до 1936 року. Батько, протримавшись три місяці, був змушений вступити до колгоспу
Пам’ятаю, їсти в хаті не було нічого, мати пішла до своїх родичів на Вис варівку і принесла звідти трохи зерна, про це якось дізналися у сільській раді. Голова сільської ради з активістами прийшли і забрали все зерно. Ні материні вмовляння, ні сльози голодних дітей не зупини їх. Весною 1933 року, коли зазеленіло, люди почали їсти все, що тільки могли пожувати: бруньки дерев, лободу, кропиву. Влітку, щоб втамувати голод, ми рвали на грядці зелену цибулю і їли зі сіллю. Коли було зовсім скрутно, батько брав мене з собою в колгосп – там працюючим видавали хоч якийсь обід. Батько ділився своїм обідом зі мною.
Так, як ми, жили майже всі односельці. Люди пухли з голоду.”

39. Із спогадів Пукас Ганни Павлівни, 1926 року народження:
„Наша сім’я складалася з п’яти осіб: батька – Коваля Павла 1876 р.н., матері – Коваль Катерини 1879 р.н., братів Федора 1919 р.н., Антона 1925 р.н. та мене, Ганни, 1926 р.н.
Жили до колективізації, як усі селяни – не бідно і не багато, тримали невелике господарство, город, з чого і жили.
Коли в країні було проголошено колективізацію, вона прийшла і до нашої хати. Пам’ятаю, як до нас прийшли люди з сільської ради вмовляли вступати до колгоспу. Після довгих переконань, маму змусили записатися до колгоспу. У нашій сім’ї великого голоду не було. На городі вирощували картоплю, квасолю, жито. Пам’ятаю, як мама викопала в коморі яму і заховала там частину урожаю, але прийшли визискувачі знайшли материні запаси і забрали.
Мій старший брат Федір саме тоді одружився, пішов у прийми. Їхня сім’я дуже голодувала. Моя мама весь час допомагала їм продуктами. А були сім’ї, яким було набагато скрутніше аніж нам. Багато людей пухло від голоду. Інші ходили і просили хоч що-небудь їсти. Не доведи Бог, щоб таке лихо коли-небудь повторилося.

40. Із спогадів Лисого Миколи Михайловича, 1917 року народження:
„Я людина, яка пройшла через це пекло. Я бачив як у селян відбирали все до останньої зернини. В нашому селі до колгоспу примусили записатися60 дворів. Решта, які відмовилися, мусили сплачувати великі податки, а коли вони не мали чим платити, їх виганяли з бу4динків.
Під час голоду 1932-33 років в нашому колгоспі для колгоспників було організовано харчування. В колгоспній їдальні їм видавали на обід шматочок хліба і трохи супу. Головою сільської ради в цей час був Зиза Сергій, секретарем – Перець Грицько, головою колгоспу – Лисий Максим.
Страшним був 1933 рік. Люди ходили з похиленими головами, сумні і мовчазні. Майже в кожній хаті люди пухли з голоду. Пам’ятаю, біля нас помер один чоловік – Сергій, прізвища не пам’ятаю.”

41. Із спогадів Хома Домки Василівни, 1925 року народження:
„У 1932-1933 роках був страшний голод. Люди їли все підряд: бур’яни, гнилу картоплю, лушпиння. У нас була велика родина – шестеро дітей, які постійно просили в матері їсти. Я була найстаршою в сім’ї
Наш батько працював в колгоспі, інколи приносив додому трішки дерті, з якої мама варила кашу і давала нам, щоб хоч якось врятувати від голодної смерті Навесні на полях не було чим сіяти. Наша мати ходила по сусідніх селах (Жучків ці, Гелетинці) і міняла наш одяг на картоплю, картопляне лушпиння, щоб засадити город. Недалеко від нас жив Гнап Франц з родиною, у нього було шестеро дітей, їх сім’я дуже голодувала. Франц помер з голоду, а дітям вдалося вижити.”

с.Бережанка

42. Із спогадів Рожкової Марії Олександрівни, 1923 року народження:
„Батько залишився інвалідом з часів світової війни 1914 року. З народжених 12 дітей в живих залишилося шестеро. В 1930 році, як сім’ю заможника, вислали з села, забрали житло, усе майно і харчі, не залишили нічого на прожиття.
Сім’ю відправляють у вислання до Сибіру. Везли в товарних вагонах, як худобу. До року жили в палатках на березі річки, де бачили навколо себе лише тайгу. Але оскільки батько був непрацездатним, а сім’я – багатодітна, то комісія по справах репресованих дозволила нам повернутися на своє Поділля. Та нікуди було нам повертатися. Житла не було, прийняли до себе, з жалю, далекі родичі. Незадовго знову викликають батька і дали наказ: за 24 години зібратися, бо відправляють нас на Черкащину, в район Умані. Дали в селі хату без вікон і дверей. Батько робив бочки, діжки від малих до великих, а ми, діти носили їх по селах й цим заробляли собі на прожиття.
Не витримав лихої долі і тут, на чужині, в 1933 році, помирає батько і старша 23 річна сестра Настя. Матір, через якийсь час, визнали непрацездатною і сім’я наша повертається напередодні війни, в рідне село на свою маленьку батьківщину.
Важкі спогади ятрять душу. Що пережило наше покоління, хай ніколи не повториться для наступних поколінь.”

43. Із спогадів Забудько Марії Михайлівни, 1922 року народження:
„За два тижні померли мої батьки, залишивши нас четверо: троє хлопців і я. В селі діяв тимчасовий сирітський дім у розкуркуленій хаті. Бабуня просила вернути з колгоспного двору корівку – не віддали, змушені були викупити власну худобину. Партійні та комсомольські активісти вимітали все, і коли у дитячу колиску було трохи підсипано жита, дитину викинули і забрали все до зернини. З 11 років спала буряків, але писали на дорослих, бо малоліткам роботу не оплачували. У 18 років сплачувала за бездітність до 300 карбованців. За невихід на роботу через хворобу – штрафували трудоднями.”

44. Із спогадів Земляк Надії Іванівни, 1916 року народження:
„У 16 років відвідувала ЛІКНЕП при початковій школі. Страшні роки голодомору надовго вкарбувалася в пам’ять. Смерть забрала в багатодітній сім’ї Тарасюків батька і матір, двох малолітніх дітей. Пам’ятаю похорон.
Коли ж сама крадькома зірвала кілька колосків нестиглої ще пшениці, то була залишена без обіду, що видавали трудівницям полів з колгоспної кухні.
Пам’ятаю гурт дітей з опухлими ногами і животами, що приходили під колгоспну кухню і вичікували, чи буде лишок якогось супу після роздачі працюючим.”

с.Антонівка

45. Із спогадів Боровської Харитини Сергіївни, 1921 року народження:
„Я народилась 14 травня 1921 року в селі Антонівка Хмельницького району і в цьому селі провела своє дитинство. Сім’я у нас складалася з десяти чоловік. Правда батько дуже рано помер і залишилось нас дев’ятеро чоловік - мати і восьмеро дітей. Мені дуже важко згадувати ті страшні роки і зараз сльози на очах, бо було дуже важко. Була в нас корова, але радянська влада забрала. Залишились без нічого.
33-ій рік приніс дуже страшне горе – голод. Мати виносила з хати все, що було. Ходила по селах міняти на муку.
У 1933 році мені було 12 років. Їсти не було нічого, картоплю червиву їли. Баланду варили з трави. Баланда – це такий поросячий суп. Я ходила в ліс, приносила дрова і так палили в печі і варили якусь юшку. Ловила горобців, то це було справжнє свято, бо суп був дуже смачний. Скубали горобця, мили і їли, м’ясо – дуже було смачне.
Часто в селі було чути крики. То вмирали люди, часом ідучи. Всі мої рідні повмирали, а я залишилась живою і якщо згадаю про цей рік, то серце кров’ю обливається.
Не дай Бог його нашим дітям знати.”

46. Із спогадів Савенко Марії Климівни, 1916 року народження:
„ Я, Савченко Марія Климівна, 1916 року народження. Прожила і провела своє дитинство в селі Антонівка Хмельницького району. Сім’я складалась з трьох людей. Я в сім’ї була наймолодша донька. Батько помер від тифу і мама сама годувала нас.
Коли був голодомор, то мені було 16 років, я добре все пам’ятаю. Яке то було страхіття! В нас було кусок поля і ми його обробляли, садили буряк цукровий. Хліба не було. Ходили на Осташчину (с.Осташки) і збирали гнилу картоплю, мняли її, лили молоко і пекли млинці на голій плиті. Тії млинці погано жарились, але їсти треба було щось, бо вмирати не хотілось. Як всі харчі виходили, то моя мама ловила щурів, вбивала їх і варила на плиті чи борщ, чи суп. Кидала ще лободу, щоб трохи був смачніший.
Наприкінці 1933 року голод в селі набрав великих масштабів. Ми їли кору дерев, жаби ловили в ставку і варили юшку, трупи коней. Було такі випадки, що люди ходили і викопували трупи людей і також їли. Було дуже страшно, але я вижила всім смертям на зло і ще досі живу завдяки Господу богу.”

47. Із спогадів Батурко Ксенії Юхимівни, 1923 року народження:
„Своє дитинство я провела у селі Катеринівка Хмельницького району. Сім’я у нас складалася із семи чоловік. Батько і мати, і нас п’ятеро дітей. В сім’ї я була найстарша, з 1923 року народження. Братам і сестрам було: 8 років, 5 років, 3 роки, 6 місяців. Сім’я була дружня: мати ходила сапати буряк (він тоді, у 33-му році, вродив дуже гарно), батько – у кузні, старші діти доглядали молодших. Було хазяйство – стара корівка.
33-ий рік приніс страшне горе і нещастя – голод. Горе, яке і досі мені сниться, і беручи в руки кусочок хліба, мені хочеться його притиснути до грудей.
У 33-му році мені було 10 років. Їсти не було нічого. В хаті навіть не розпалювали печі, бо нічого було варити. Я із старшим братом, ходили по городах, збирали гнилу картоплю. Часто люди гонили нас, сварилися, кричали, що і в них є кому позбирати. Рвали лободу і свиріпу, варили суп. Колір цього супу був зелений, а на смак він був гіркий. Ходили в ліс, гляділи дерева акацій і їли її цвіт. Ще в торбинку рвали молодшим братам і сестрам, які в дома лежали на печі і пухли від голоду.
Часто в селі було чути крики. То вмирали люди. Голосили матері, ховаючи своїх діте й, які попухли від голоду. А найбільша новина сколихнула все село, коли Маринка (прізвища не пам’ятаю), зварила і з’їла свого синочка. У неї було четверо дітей. Діти почали пухнути. Не знаю чи дитя вмерло, чи вона його зарізала. Але прийшовши до неї, її сусідка побачила, що діти їдять м’ясо. Потім уже дізналася про це лихо. Після цього всі люди далеко обходили її подвір’я.
Хоронили всіх на місцевому цвинтарі. Завертали в рядно і кидали у яму.
Нашій сім’ї пощастило, завдяки батькам і Господу богу ми всі залишилися живі.”

с.Іванківці

48. Із спогадів Добренької Теклі Семенівни, 1926 року народження:
„Голодомор прийшов у нашу родину, коли мені було 7 років. Сім’я наша складалася із 8 чоловік: я, моя молодша сестричка, дві старших, мама, тато, дідусь, бабуся. Хоча були ми в той час далеко не заможні. Моя молодша сестричка ще була грудною дитиною, тому дідусь і бабуся постійно наполягали, щоб їм не давали їжу, а віддавали невістці, моїй мамі, - „бо її дитина ссе”. Тато наш ніколи на таке не йшов, а завжди казав, що поки є що їсти, то буде всім, а коли не буде, то не буде нікому.
Люди, які були багатші, могли купити хліб, бо хліб був, але дуже дорогий – одна буханка коштувала 150 рублів. Тато також придбав нам якось такого хліба, то ми його довго ділили, щоб тільки підтримувати життя, ніхто не наїдався. А ще тато придбав пляшку горілки і давав кожного дня всім по ложечці, навіть дітям, „щоб не попухли”. І справді, ніхто з нас не опух від голоду. Варили бурячиння на воді і сьорбали таку юшку, донині пам’ятаю, якою гидкою вона тоді мені видавалася.
А ще були колгоспники та „індуси” – ті, хто не хотіли йти в колгосп. Колгоспникам було легше, їх кожного дня годували в колгоспі юшкою.
Ще пам’ятаю, як наші ж люди ходили по хатах і забирали в своїх же земляків, сусідів і навіть родичів останні їстівні запаси. Це були загони „активістів”. Одного разу активісти прийшли до моїх сусідів Фітькалів, в яких теж були маленькі діти. Активісти обшукали все і нічого не змогли найти, один з них побачив на столі кілька пампушок, кинув їх на землю і почав топтати ногами. Такого звірства не міг витерпіти інший активіст, який зупинив нелюда, вказавши йому на голодних дітей. Інший наш односельчанин бив жорна людям, щоб вони не змогли змолоти навіть кілька тих зерен, що залишились. Потім ці люди продовжували жити в нашому селі і їхні вчинки ніхто не забув, але Бог їм суддя.
Пережили голодний рік ми всі. Дідусь помер наприкінці 1933-го, коли зібрали врожай картоплі, а бабуся в 1935-му.
Не менш голодні і страшні роки чекали на нас, коли репресували батька, в 1937-му і мама залишилась з чотирма дітьми. Ми не знали дитинства.”

49. Із спогадів Гарасюк-Войтишевської Галини Олександрівни, 1921 року народження:
„У мене в сім’ї, крім мене були ще брат і сестра. Дякуючи тому, що була бабуся, ми не дуже голодували: вона ходила збирала змерзлу бараболю, з листочків липи і якоїсь муки пекла балабушки. Тато дуже слабував. Коли утворився колгосп, то все у нас позабирали: плуга, воза, весь реманент. Він працював в стельмашні і там давали їсти.
Пам’ятаю, що помер наш сусід Довгий Василь – з голоду опух, бо корова в них слабувала. Як зараз пам’ятаю, як лежала та корова в хаті, як член сім’ї і дуже стогнала. Пізніше померла його дружина Параска і залишила троє дітей: Марійку, Настю і Стьопу.
Чула, що в Кінці (назва частини села) у хатах повисипали крупи, позабирали інше збіжжя. Знаю, що жорна били, не давали, щоб мололи зерно. То, коли ми мололи вдома збіжжя, то мене ставили на варту, дивитися, щоб ніхто не йшов.”

50. Із спогадів Януш Ганни Степанівни, 1910 року народження:
„Голод був дуже сильний. Мама ходила по колоски, збирала гнилу картоплю, яку потім варила. Приходили люди від партії, починали бити жорна, а мама дуже плакала.
У 1933 році директором школи був Гуменний Бенедикт Якович, він читав біологію і співи, його дружина Ольга Петрівна – рукоділля. Вони були дуже благородні люди: в приміщенні старої школи, навесні 1933 року організували столову, давали безкоштовні обіди. В школі був створений учком і хлопець Ричко з Олешина, відповідав за те, щоб усі діти регулярно харчувалися. Директор школи нас брав додому, щоб ми чистили картоплю і приносили миски та ложки. Навесні шукали та різали кропиву, її варили та їли.
А по дорозі до Хмельницького (Проскурова) лежали трупи. Добре пам’ятаю, що сім’я моя сильно голодала.”

51. Із спогадів Гуско Ганни Фотівни, 1922 року народження:
„подумки повертаюсь в осінь 1932 року. зібрали городину, заготовляли на зиму картоплю, буряки, капусту. Чекали хліба на трудодні. А їх у батька було багато, бо працював конюхом. Мати була спеціалістом по вирощуванню овочів у городній бригаді. Якогось ранку, восени, мати зв’язала батькові кілька мішків: мали видавати зерно. Увечері батько приніс у торбинці пшениці – оце все, що заробили важкою працею за рік. І так в кожній сім’ї. А пізніше по хатах ходили комнезамівці і забирали всі овочево-зернові запаси. Мати додумалася покласти кілька торбин квасолі у надвірну заступу хати.
Голод почався ще до нового року. А навесні люди ходили голодні з опухшими ногами, з яких сочилась рідина. Двері не зачинялись за прохачами. МешканціОлешина та Іванковець ще трохи трималися: виручав хліб, який одержували залізничники станції Гречани. Однак в Іванківцях від голоду померли біля двох десятків чоловік. Нам, учням, у школі варили „бовтку” та пшінку. Це ріденький суп з борошном, листочками весняної рослини – пшінки. Але я й досі не можу забути голодно-благаючих очей коней. Уже пробилася весняна трава, а тварина від безсилля не могла піднятися. А вранці від коня залишилися тільки кістки. За ніч тварину добивали і доїдали люди. Корів тримали вночі по хатах, щоб голодуючі не зарізали. Собак і котів майже не було.
Коли у червні почав наливатися колос, то ми, малі, ховалися в заростях і жували перше, ще гірке зерно. Робили це дуже обережно, щоб не помітив польовий – сторож на коні з нагайкою в руці.
Опухлими ногами ходили до школи, працювали у полі, пасли худобу і вірили, що все це зло, яке впало на наші голови, спричинила засуха. Ця віра зберігалася в нас донедавна.
Ми, люди похилого віку, не мали добра в дитинстві, не має мого його й тепер, бо голодне дитинство, голодна юність воєнних років позначилася на нашому здоров’ї.
Моє покоління – люди, старші 80-ти років, пережило Голодомор – геноцид.”

с.Захарівці

52. Із спогадів Гуменюк Ганни Юхтимівни:
„Споконвіку весна приносила людям радість. Дні ставали більшими, сонце щедро нагрівало землю. Оживала природа, а разом з нею і робота селянина на полях. Але я хочу розповісти про трагічну весну 1933 року, яка випала на долю українського народу, яку і сама пережила.
Не обминула трагедія і мої Захарівці. Урожаї збирали невеликі, але, як то кажуть, перебивалися від хліба до хліба і виконували свої обов’язки перед державою.
Коли проходила колективізація в селі, активісти збирали все у селян в колгосп, вимітали все до зернини. Хто не хотів йти в колгосп, виселяли із села. Пам’ятаю, як моя мати просила залишити вузол зерна кукурудзи для дітей, але один із грабіжників, вирвав вузол зерна з рук, а потім гаркнув: „Ти ще маєш корову!”
І ось навесні 1933 року розпочався голодомор. Люди не мали, що їсти. Збирали гнилу бараболю по городах, терли її, мішали з просяною лупою і їли. Збирали жаб, з пташиних гнізд забирали яйця, маленьких пташенят. На хліві у Кравця Микити було лелече гніздо, його син дістав з нього маленьких лелеченят і з’їв їх. Хто мав корову , той виживав. Коли підростало жито, збирали колоски і варили з них „похльобку”. Але односельці, які давно не їли, з’ївши її помирали. Так сталося із сім’єю Малого Петра.
Хай Господь милує, просімо його, люди, щоб такого страшного голоду не знав ніхто.
На щастя, в нашій родині ніхто не помер з голоду. Пухли, не доїдали, сяк так перебивалися, але вижили. Це сталося диво. Таких сімей у селі було одиниці. Коли розказую про ці страхіття своїй доньці, то вона цікавиться: ”Чому раніше мамо, про це не розповідали?” Кажу: „Не могли без сліз і без жалю. І зараз це для мене важкі спомини.”

с.Ставчинці

53. Із спогадів Реймана Івана Лаврентійовича, 1926 року народження:
„У той час мені було 7 років. Проте пам’ятаю, що голод у Ставчинцях був, створений штучно. Хліб у ті роки вродив добре, але весь вивезли.
Люди, які мали кожух, полотно, хустку несли на інші села :Митинці, Зозулинці, Шмирки. У с.Глібки (нині Красилівського району) з харчами було набагато легше і деякі люди ставчинецькі ходили до них міняти речі на хліб чи борошно. Не було такого тяжкого голоду і в сусідніх Крачках. Батьки посилали дітей туди пасти худобу і за те їх там люди годували.
По селу ходили комнезамівці (деяких людей записували д тієї групи самоправно) і забирали (витрушували) зерно до останньої жмені. Знаходили сховане у коминах, підпіччі, глечиках.
Від голоду люди паслися на траві, тобто їли лободу, пекли з неї перепічки, підмішували тирсу. Легше було тому, хто ще мав корову. В селі велися розмови, що від голоду померло близько 300 чоловік.
У сім’ї Трачук Олени померла мати, а двоє братів менших дуже плакали, бо хотіли їсти. Одного з них послали до сусіди Білоуса, який був тоді головою колгоспу. Він дав дітям шматок хліба, Увечері хлопчики його з’їли, а до ранку померли.
Мертвих людей, котрі по 3-4 дні лежали на кожній сільській вулиці, збирав на віз-драбиняк Барабаш Владислав. Такими возами возили з поля снопи, а під час голоду – людей. За це їздовому давали один буханець хліба на день. Померлих односельців Владислав відвозив на кладовище і в одну яму скидали по 3-5 чоловік.”

Виконання заходів у зв’язку з вшануванням пам’яті жертв голодоморів є пріоритетним завданням у діяльності місцевих органів влади Хмельницького району.
На виконання Указу Президента України від 26 листопада 1998 року № 1310/1998 «Про встановлення Дня пам’яті жертв голодоморів», розпорядження голови Хмельницької облдержадміністрації від 18.11.2010р. № 579/2010-р «Про обласні заходи у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів» прийнято розпорядження голови райдержадміністрації від 17 листопада 2010 року №1338/2010-р «Про районні заходи до Дня пам’яті жертв голодоморів», чим створено необхідну нормативну базу для забезпечення реалізації в районі комплексу заходів у зв’язку з Днем вшанування жертв голодоморів в Україні.
Постійно проводиться робота щодо виявлення та упорядкування місць масових поховань жертв Голодомору 1932-1933 років. Загалом на обліку знаходиться 9 місць масових поховань жертв Голодомору 1932-1933 років (с.Печеське (1), с.Везденьки (2), с.Шаровечка(1), с.Масівці (1), с.Рідкодуби (2), с.Аркадіївці (1), с.Бережанка (1)). Усі місця масових поховань упорядковані та знаходяться під постійним наглядом місцевих органів влади.
В районі здійснюється робота щодо організації проведення виставок-конкурсів дитячих малюнків, плакатів на теми: «Пам’ятаємо ціну хліба 1932-1933 років», «Чому помирали люди на родючій землі», «Вічна скорбота за невинно убієнними».
В літніх оздоровчих таборах при навчальних закладах району проводилась презентація книги Пам’яті «Голодомор 1932-1933 рр. в Україні». Учнівські колективи усіх навчальних закладів підтримують зв’язки з односельчанами – живими свідками страшного лихоліття, організовуються зустрічі та лінійки пам’яті по невинно убієнним в роки голодомору.
В бібліотеках району організовані та постійно діють виставки творів мистецтва та літератури, фотоматеріалів (“Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.”, “Голодомор 1932-1933 років в Україні”, “Жнива скорботи”), що відображають трагічні події Голодомору.
Музейними закладами району організовано роботу по проведенню постійно діючих експозицій виставок архівних документів, фотоматеріалів, творів мистецтва, які відображають події, пов'язані з геноцидом українського народу.
Управлінням праці та соціального захисту населення райдержадміністрації, соціальними працівниками сільських (селищної) рад здійснюється постійний моніторинг соціальних потреб зазначеної категорії громадян, забезпечується надання необхідної соціально-побутової та матеріальної допомоги.
На офіційному веб-сайті райдержадміністрації створено спеціальну сторінку «Голодомор 1932-1933 рр.» на якій розміщені фотодокументи, архівні матеріали щодо теми Голодомору, свідчення очевидців геноциду українського народу, що створює передумови для широкого інформування громадськості про діяльність місцевих органів влади з реалізації заходів у зв’язку з вшануванням пам’яті жертв голодоморів.